Історія взуття

Порівняно з іншими предметами одягу людське взуття за минулі століття змінилося досить незначно. Панівні класи, зрозуміло, в усі епохи носили взуття найнеймовірніших стилів і фасонів, проте всі ці пертурбації ніяк не позначилися на зовнішніх формах взуття простого народу. Для роботи на землі було потрібне грубе і міцне взуття; утвердившись одного разу, надалі цей стиль ніяк не піддавався впливу моди. Черевики коштували дорого, і їх не так легко було виготовити в домашніх умовах. На відміну від інших деталей костюма, виткати і пошити які було відносно нескладно, для виготовлення взуття були потрібні спеціальні шевські інструменти. Селяни раз і назавжди зупинили свою увагу на простій формі взуття, рівною мірою дешевій і практичній.

Первісні поселенці взагалі не носили взуття, і для багатьох малорозвинених народів воно досі залишається предметом мрій. У деяких країнах і сьогодні є буденним зустріти селянина, який бреде босоніж по путівці, який надягає заздалегідь припасений взуття тільки перед тим, як увійти в місто.

На найдавніших єгипетських фресках часто трапляються зображення знатного пана, який босоніж крокує знатним паном, за яким слідує його раб, який тримає в руках напоготові його туфлі на випадок, якщо вони раптом знадобляться господареві. Свого часу взуття було ознакою високого соціального статусу, і простим селянам і рабам не дозволялося слідувати звичаям своїх панів. У деяких країнах, звичку носити взуття вважали “жіночою” і такою, що не личила чоловікам-воїнам. Рабам часто не дозволялося мати взуття з метою запобігти їхнім можливим втечам.

Найперші туфлі або сандалі, вочевидь, робили зі зшитого пальмового листя, папірусу або рослинних волокон. Їхня форма була дуже простою – взуття не зісковзувало з ноги, утримуване стрічками з лляної тканини або шкіряними ремінцями. Таке взуття у різних народів носило різні імена, одним з яких було латинське солеа, від якого пізніше походить англійське слово “соул” (“підошва, підметка”). Іспанські альпаргатас з мотузяною підошвою і полотняним верхом, французькі еспадриль, італійські чочіочі (від латинського “сіціоніі”) та ушути Південної Америки – всі вони походять від взуття найпростішої форми, винайденого римською цивілізацією.

Іншим варіантом селянських сандалій, який зберігся в первозданному вигляді до наших днів, є шльопанці, що утримуються на нозі за допомогою двох ремінців. Така форма взуття сьогодні знайшла своє втілення в японських гета, або зорі, а також у сандалях жителів Аравії, Північної Африки та окремих районів Південної Америки. Актори і лицедії античної Греції натягували на ноги легкі шльопанці, що називалися соккус, від назви яких походить і сучасне англійське слово “сок” (“шкарпетка”). Згодом на соккусі, який робили з м’якої шкіри або вовни, з’явився ремінець, що відокремлював великий палець ноги від решти. Таку форму шльопанців (попередників японського робочого взуття табі, або як табі) носили високопоставлені громадяни. Один із найтиповіших варіантів селянського взуття майстрували зі звіриних шкур, коли простий шматок шкіри обгортали навколо споти і фіксували ремінцями. Іноді шнурки зав’язувалися під коліном або перехрещувалися на литках чи нижній частині штанини.

Історії відомо кілька типів подібного взуття, починаючи від шотландських ґіллі і закінчуючи взуттям горянських народів балканських країн. Існував і так званий “задертий” варіант такого взуття, коли носок туфлі за допомогою ремінців наче підтягувався вгору до гомілки. У такий спосіб взуття оберігали від подряпин і пошкодження грубим ґрунтом і камінням. У давнину використання звіриних шкур для виготовлення взуття було пов’язане з тими ж самими забобонами, що вплинули і на появу такого ж одягу, – первісні люди вірили в те, що вони можуть перейняти силу, хоробрість і витривалість вбитої ними тварини. Північноамериканські індіанці шили собі мокасини зі шкір бізонів, форма яких варіювалася залежно від кліматичних суловий і традицій. Жителі арктичних узбереж обгортали ноги шкурами тюленів, що пізніше призвело до появи хутряних чобіт, відомих як ескімосам Гренландії, так і народам російської Півночі та Сибіру. Для більшого зігрівання це взуття носилося хутром всередину. У країнах зі спекотнішим кліматом хутро зішкрябували, і використовували одну лише шкіру. Дерево для виготовлення взуття використовувалося набагато рідше, хоча іноді з нього робили підошви сандалій. Через грубість матеріалу дерево різко обмежувало рухливість стопи, що було неприйнятно для первісних мисливців, скотарів і землеробів.

У Стародавньому Римі бранцям насильно надягали на ноги дерев’яні сандалі, прив’язуючи їх до ноги смужками тканини, що різко ускладнювало будь-яку втечу. У XVI, XVII і навіть XVIII століттях знатні міські модниці для захисту ніг від вуличного бруду іноді одягали вуличні сабо або клопфи – черевики на товстій підошві, закріплені металевим обручем. Селяни іноді носили особливі черевики, що називалися галоші, у яких підошва була дерев’яною, а верх – зі шкіри. Уперше таке взуття з’явилося в гірських масивах Арденн. Таке дерев’яне взуття було вельми практичним, і тому певний час воно користувалося широкою популярністю у жителів Нідерландів і Північної Франції – оскільки давало змогу зберігати ноги сухими і було дуже міцним. Дерев’яні черевики робили з верби, тополі та інших порід дерева, які не розколювалися і не йшли тріщинами під час носіння. Здебільшого таке взуття використовували жителі рівнинних країн; жителі гірських областей потребували більш гнучких черевиків, які давали б їм змогу дертися і пересуватися крутими і нерівними поверхнями.

Приблизно до 1570 року в Нідерландах сформувалася гільдія майстрів шевських справ, які виготовляли дерев’яні клопфи. Навіть у наші дні в окремих районах Голландії під час польових робіт селяни користуються подібним взуттям. В Англію дерев’яні черевики потрапили набагато пізніше, де в XIX столітті почали користуватися популярністю насамперед у працівників сільських млинів у північних районах країни. Клопфи або сабо стали основним взуттям для селян, місце якого в недільні або святкові дні займали шкіряні черевики, часто прикрашені срібними пряжками в стилі XVIII століття.

Ще однією формою селянського взуття були чоботи, придумані для додаткового захисту щиколоток і гомілок. Для захисту нижньої частини ноги від колючок, укусів звірів і від тертя під час верхової їзди, а також від холоду і снігу використовували шкури, шкіру, кору дерев, тканину, металеві пластини і навіть кільця. Іноді до чобіт прикріплювали штани, хоча завжди існувала й альтернатива носити їх окремо.

Чоботи були відомі людству ще в глибоку давнину; особливою популярністю вони користувалися в античних воїнів, які віддавали перевагу носінню чобіт червоного кольору, оскільки на них була не такою помітною кров, що виступала з ран або кривавих мозолів, які з’являлися в результаті нещадної муштри. У міру розвитку військової уніформи червоний колір змінився на чорний. У Європі чоботи з’явилися і увійшли в ужиток за часів Великого Переселення народів, після успішних вторгнень іноземних армій і, в першу чергу, лютих степових кочівників. Чоботи стали основною формою взуття європейських скотарів і кавалеристів, а в таких країнах, як Росія, Угорщина і Польща, де кавалерія тривалий час була основним родом військ, а безперервні набіги агресивних сусідів і громадянські усобиці протягом століть постійно змушували все без винятку населення братися за зброю, чоботи взагалі перетворилися на невід’ємну деталь національного костюма.